Хвороба Меньєра: причини, симптоми та лікування захворювання

Що це таке?

Хвороба Меньєра – це хронічне захворювання внутрішнього вуха, яке супроводжується порушенням роботи вестибулярного апарату та слуху. Патологія проявляється раптовими нападами запаморочення, шумом у вухах, зниженням слуху та відчуттям закладеності вуха. Захворювання частіше вражає людей віком від 30 до 50 років, однак може розвиватися й у молодшому віці.

Симптоми

Хвороба Меньєра має хвилеподібний перебіг із чергуванням нападів і ремісій. Найбільш характерні симптоми:

• раптові напади сильного запаморочення (від кількох хвилин до кількох годин);
• нудота, блювання;
• шум або дзвін у вухах (найчастіше з одного боку);
• відчуття тиску або закладеності у вусі;
• зниження слуху (поступово або раптово);
• порушення рівноваги, хиткість ходи.

У деяких випадках симптоми зникають після нападу, але з часом можуть прогресувати та призводити до стійкої втрати слуху.

Причини

Точні причини розвитку хвороби досі не встановлені. Основною теорією є порушення циркуляції та всмоктування ендолімфатичної рідини у внутрішньому вусі. Серед факторів, які можуть сприяти розвитку патології:

• травми голови та вуха;
• інфекційні захворювання (вірусні та бактеріальні);
• аутоімунні процеси;
• судинні порушення (гіпертонія, спазми судин);
• генетична схильність;
• стреси, перевтома.

Захворювання часто виникає внаслідок комбінації кількох чинників.

Діагностика

Діагностика захворювання базується на скаргах пацієнта, клінічній картині та додаткових обстеженнях:

• аудіометрія (оцінка слуху);
• вестибулометрія (дослідження роботи вестибулярного апарату);
• МРТ або КТ для виключення інших патологій головного мозку;
• отоскопія;
• аналізи крові для виключення запальних процесів.

Для підтвердження діагнозу важливо виключити інші причини запаморочення та слухових розладів (невриному слухового нерва, вестибулярний нейроніт тощо).

Лікування

На сьогодні повністю вилікувати хворобу Меньєра неможливо, однак існують методи, які допомагають контролювати симптоми та покращувати якість життя:

• Протизапаморочливі препарати;
• Діуретики для зменшення кількості ендолімфи;
• Протиблювотні засоби при виражених нападах;
• Корекція дієти;
• Фізіотерапія та вправи для тренування вестибулярного апарату;
• Психотерапія (для зниження рівня стресу, що може провокувати напади).

У тяжких випадках можливе хірургічне втручання (наприклад, шунтування ендолімфатичного мішка або хімічна лабіринтектомія).